ПОСТКОЛОНІАЛЬНА ОПТИКА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФЕНТЕЗІЙНОЇ ПРОЗИ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНІВ ПАВЛА ДЕРЕВ’ЯНКА ТА СВІТЛАНИ ТАРАТОРІНОЇ)
Ключові слова:
постколоніальний, фентезі, субалтерн, імперський дискурс, метрополія, іншуванняАнотація
Жанр фентезі в сучасній літературі постає універсальною формою, оскільки дозволяє осмислювати складні питання через призму елементів жанрової літератури. Тексти українських авторів Павла Дерев’янка та Світлани Тараторіної відкривають перспективу перепрочитання досвіду зіткнення з імперією у просторі фентезійного роману.
Романи Павла Дерев’янка (трилогія “Літопис Сірого Ордену”) витворюють альтернативну історію України ХІХ століття, тим самим прагнуть підважити метропольну візію українського минулого, утверджуючи самостійне існування української держави як самодостатньої інституції, на обороні якої стоять містичні воїни-характерники. Письменник намагається провести культурний “графічний кордон”, відмежовуючись від імперії використанням “латинської” абетки, що підкреслює цивілізаційну прірву між Україною та метрополією.
Для фентезійних творів конструювання образу Іншого набуває важливого значення, оскільки демонструє розбіжність між представниками сил добра і зла як на світоглядному, так часто і на фізичному рівнях. У романі Світлани Тараторіної “Лазарус” у ролі Іншого постають “нелюди”, герої, що походять з української демонології, які опиняються під тиском колоніальної влади “людей”. Авторка підриває імперські стратегії “іншування”, які марґіналізують Іншого, перетворюючи його на класичного субалтерна. “Нечисть” піддається тиску імперії, але їх сила підживлюється “пам’яттю землі”, яка лишається непідвладною метропольному світу. Однак зіткнення колоніального і автохтонного світів провокують появу гібридних ідентичностей із “подвійною оптикою” сприйняття світу.
Репрезентація простору в фентезі українських авторів демонструє розрив із імперською візією світу. У трилогії Павла Дерев’янка представлена горизонтальна модель, у якій метрополія повністю витіснена з української ментальної мапи. У Світлани Тараторіної постає вертикальна просторова матриця, де крізь зовнішній імперський фасад привласнення київської топографії проступає автохтонна “пам’ять землі”.
