ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС У КРИЗОВИХ УМОВАХ: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА АНАЛІТИЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ

Анотація

Статтю присвячено теоретичному осмисленню політичного дискурсу (ПД) як багатовимірного комунікативного явища, що особливо виразно проявляє свої характеристики в умовах кризи та війни. Сучасні реалії російсько-української війни висвітлили значення ПД як інструмента формування суспільних уявлень, мобілізації громадян та легітимації владних рішень. У кризових ситуаціях політичне мовлення перестає бути лише засобом комунікації – воно стає механізмом впливу на колективну свідомість, каналом артикуляції моральних позицій та простором боротьби за інтерпретацію подій. Попри значну кількість досліджень, у сфері ПД досі бракує узгодженої теоретичної основи та єдиної дефініції, що ускладнює практичний аналіз політичних комунікацій.
Мета статті полягає у систематизації наявних підходів до вивчення ПД та визначенні його ключових характеристик у ­кризових і конфліктних умовах. Завдання дослідження охоплюють: огляд основних теоретичних напрямів (критичний, когнітивний, ­комунікативний, прагматичний), аналіз дефініцій ПД, розкриття ролі адресата (на основі концепцій П. Шародо та Н. ­Фейрклафа) та адресанта (за Т. ван Дейком), визначення лінгвістичних характеристик, жанрової гібридності та формулювання власної міждисциплінарної дефініції.
Наукова новизна статті полягає у спробі інтегрувати різні теоретичні підходи та запропонувати визначення ПД як ситуативно та інституційно детермінованої дискурсивної практики, що поєднує текст, контекст, адресанта й адресата в межах політичної взаємодії. Така практика реалізується через мовленнєві засоби, жанрово-фреймові структури, комунікативні канали та рецептивні моделі, формуючи динамічний смисл і виконуючи функцію риторичної інтервенції у публічному просторі. Запропоноване визначення дозволяє розглядати ПД як інструмент влади, легітимації та мобілізації, що набуває особливої значущості в умовах кризи та війни, а також як реальний інструмент практичного аналізу сучасних політичних комунікацій.