ГЛІТЧ-ОНОМАСТИКА ТА СЕМІОТИЧНІ МУТАЦІЇ ПРОСТОРУ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ЗЛАМУ ХХ–ХХІ СТОЛІТЬ

Анотація

У статті досліджено трансформацію категорії художнього простору в українській літературі перехідного періоду крізь призму онімнних аномалій. Авторка пропонує та обґрунтовує концепт “глітч-ономастики” – специфічного семіотичного явища, що характеризується системним збоєм у зв’язку між літературним топонімом (означником) та його реальним географічним денотатом. У роботі проведено порівняльний аналіз текстів Ю. Іздрика, В. Рафєєнка й І. Павлюка, що дало змогу простежити еволюцію “топонімного глітчу”. Установлено, що в постмодерному дискурсі (на прикладі повісті “Острів Крк” Ю. Іздрика) глітч функціює як інструмент іронічної деконструкції та мовної гри. Реальний топонім тут зазнає десемантизації, перетворюючись на акустичну аномалію та бодріярівський симулякр, що маркує герметичність художнього світу та неможливість виходу за межі тексту. Натомість у метамодерній прозі (зокрема в романі “Мондеґрін” В. Рафєєнка) природа глітчу кардинально змінюється: він стає семіотичним індикатором екзистенційної травми та лімінального стану героя-переселенця. Глітч-ономастику тут реалізовано через механізм топонімного палімпсесту, де фізичний простір Києва конфліктує з фантомним простором утраченого Донецька. Окрему увагу приділено роману І. Павлюка “Я бачу, вас цікавить пітьма”, де простір селища Буськів Сад інтерпретовано як “мертву зону” або системну петлю, де географія підпорядкована психологічній рефлексії, а не фізичним законам. У висновках підкреслено, що еволюція глітч-ономастики в сучасній українській прозі відбиває загальний рух літературного процесу від іронічної відчуженості до пошуку “нової щирості” через опрацювання травматичного досвіду. Запропонований підхід відкриває перспективи для подальшого вивчення просторових аномалій у ветеранській та емігрантській прозі як засобів вербалізації зламаної реальності.