«НАД-СМИСЛ» У ЛОГОТЕРАПІЇ БЕЗНАДІЙНОСТІ

Abstrakt

У статті представлено аналіз досвіду сократичних діалогів з особою, яка потерпала від фрустрації безнадійності, зумовленої невиліковною хворобою та приреченістю на близьку смерть. Вона була агностиком щодо релігії і в неї не було особистісно значущої справи-місії, у яку вона могла б «поринути з головою», «щоб встигнути». Відтак, вона дійшла висновку, що і для неї самої, і для її рідних було б краще позбутися страждань, зумовлених її хворобою, якомога швидше, що уможливлює «акуратний» суїцид. Основний висновок із результатів сократичних діалогів із цією особою та іншими невиліковно хворими: ефективно протидіяти фрустрації безнадійності невиліковно хворого може і має над-смисл – гуманістична віра в Бога, що стосується й агностиків, й атеїстів. Щирих вірян вберігає від такої фрустрації власне віра. Якщо агностик чи атеїст «прохолодно» й недовірливо ставиться до церков та священників, то привернути й прилучити його до над-смислу може і має психотерапевт / психолог. У процесі сократичних діалогів із такою особою він повинен за допомогою раціональних аргументів, вибудуваних на основі відповідних фактів, життєвих реалій, роздумів потужних мислителів, новітніх наукових відкриттів, спробувати сформувати мисленнєво виважену згоду щодо високої вірогідності існування Трансцендентного, персоніфіковані суб’єкти якого (Бог, ангели, святі) «патронують» наш земний світ із позицій любові до нього і піклування про нього, що надає високого, хоча й незбагненного для людського розуму смислу буттю людства та життю кожної людини. Така згода налаштовує на саногенні оптимістичну надію та щиру любов (Віра–Надія–Любов). 
Представлено дискурс раціональної аргументації над-смислу. Доведено, що не лише благодать навернення, а й раціонально-розумова згода з над-смислом може бути надійним психічним «форпостом» суб’єктного самозахисту від фрустрацій безнадії, втрат тощо. Така згода дає суб’єкту, охопленому безнадією, надію на благополучний фінал його земних страждань і спонукає його перейнятися своєю любов’ю до рідних і турботою про них, а відтак поставити собі відповідне над-смислу над-завдання – гідно пройти до кінця свій земний шлях попри страждання. Такі відрухи жертовної любові (агапе) «потісняють» тягар відчаю безнадії та сповнюють світлою енергетикою розчулення й замилування своєю любов’ю, відповідальністю, піклуванням, турботою, що цілюще впливає на психіку суб’єкта, суттєво полегшує його страждання «тут і тепер».