ІМАГОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ РОМАНІСТИКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ВІКУ
Ключові слова:
гетерообраз, автообраз, наратив, імагологія, історичний романАнотація
Українська і польська історична романістика другої половини ХІХ століття постають засобом творення нових проектів репрезентації минулого. В белетристиці Генріка Сенкевича, Івана Нечуя-Левицького та Михайла Старицького осмислення подій XVII століття тісно повʼязане з пошуком стратегій національної самоідентифікації. Особливе місце у польському та українському історичних наративах посідає конструювання імагологічних образів, оскільки у прозі 1880-90-х років саме через протиставлення Я та Іншого увиразнюються ментальні риси національного буття. У центрі польської літературної саморепрезентації опиняється шляхта як втілення національного характеру, натомість в українській версії це місце посідають представники козацтва. Проте як для польської, так і української історичної белетристики ключову роль відіграє моделювання гетерообразів сусідніх етносів. У прозі Генріка Сенкевича представлення українців набуває виразних негативних конотацій.
Польський письменник, першою чергою, намагається українську суспільність зобразити як відсталу та неповноцінну групу персонажів, що інстинктивно схильна лише до руйнування та грабунку. Однак такий підхід виявляє яскраві колоніальні методи в зображенні Іншого. Генрік Сенкевич постійно маркує українство як дику спільноту, проте саме польським представникам відводить роль цивілізування відсталих тубільців, що є типовим сюжетом для концепції орієнталізму ХІХ віку. У історичних романах Івана Нечуя-Левицького та Михайла Старицького також відбувається яскрава негація польської шляхти. Українські автори опираються, першою чергою, на соціальний чинник у конструюванні гетерообразів поляків: розкіш і багатство аристократії сприймається як моральна деградація, оскільки вони здобуті за рахунок соціального визискування українців. Втім у своєрідній демонізації польської нації важливе місце займає антиколоніальна стратегія української прози 1880-90-х років. Загалом і польська, і українська історична романістика демонструють схильність до зображення Іншого виключно у площині негативного маркування, на противагу якому вибудовується практично ідеальний автообраз.
