РЕЦЕПТИВНІ ВИМІРИ ПРОСТОРОВОГО ОБРАЗУ

Анотація

У статті викладено спостереження над літературним образом простору крізь призму рецептивної поетики. Спираючись на теорію Олександра Потебні, розкрито особливості метонімічного і метафоричного способів словесного зображення простору, які переплітаються в текстовій тканині на різних рівнях структури літературного твору, зумовлюючи феноменологічну специфіку його функціонування. Потебнянське уявлення про образне мовлення як розбіжність між предметом і його означенням співвідноситься зі спостереженнями Вольфґанґа Ізера над текстовою лакуною, яку заповнює творча уява читача.
Простежено специфіку функціонування просторового образу в першо- та третьоособовій нарації і в ліриці. Третьоособовий виклад малює об’ємний простір і, перетворивши читача на незримого спостерігача, то наближує нас упритул до предмета, то розгортає перед нами панорамну картину, переміщуючи нас у зображеному світі за допомогою рухомої просторової перспективи. Просторові координати першоособового викладу суб’єктивно центровані й обмежені горизонтом оповідача. А в ліриці, для якої притаманна проєкція локального на площину універсального, метафоризація стає засобом виразу емоційного переживання простору “тут-і-зараз” та інтелектуального його осмислення в духових параметрах “скрізь-і-завжди”.
Зображений простір може бути емоційно та світоглядно забарвлений незвичайною нараторською або персонажною ­перспективою, чудернацьки трансформованим, як у поемі “Енеїда” Івана Котляревського чи драматичній поемі Ліни Костенко “Дума про братів неазовських”.
Рецепція літературного простору також зумовлена стильовими параметрами: для реалізму притаманна докладність пейзажу, для модернізму – уривчастість, для постмодерну – метонімічна захаращеність довкілля, крізь яку проступає іронічний портрет знедуховленої дійсності.