ФУНКЦІЇ ГЕТЕРОТОПІЙ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ

Анотація

У статті оприявнено специфіку гетеротопічного підходу при аналізі художніх текстів та схарактеризовано функції гетеротопій в сучасній українській драмі. Розглядаючи художні драматургічні тексти як «інші місця» було виявлено, що українські драматурги на лімінальному етапі вдавалися до створення образів батьківської хати, села, провінційного містечка, які реалізують у текстах функцію гетеротопії в’язниці, що розриває час; гетеротопії Майдану, Донбасу як музею та архіву, які накопичують час, та осмислювали теперішнє країни через функцію гетеротопії бібліотеки в інтертекстуальних образах, мотивах та сюжетах. На постлімінальному етапі гетеротопія батьківської хати, містечка змінила свою функцію на функцію музею. Вдаючись до гетеротопії як художнього образу в драмах, автори мають можливість увиразнити зіткнення приватного з публічним персонажа, що підсилює драматургічний конфлікт, продемонструвати, як представлені особистісні простори персонажів у ­«інших просторах», що допомагає реалізувати специфіку характеру героїв, втілити «ритуали переходу» між топосами та образи ­«ритуальних жертв», на які готові персонажі, аби вийти за межі гетеротопії. Гетеротопії суб’єкта мовлення в сучасній українській драмі оприявнено передусім часопросторами полону, в’язниці, лікарні, навчального закладу, потяга, корабля. Українська драматургія постлімінального періоду, окрім зміни функції гетеротопії батьківського дому, села, містечка, потяга, представляє гетеротопію укриття (бомбосховища). Драматурги активно залучають гетеротопічні образи, що реалізують авторську ідею художнього повернення персонажа у власне минуле, аби знайти і відрефлексувати помилки, отримати від минулого відповіді на запитання чи силу для боротьби. Зафіксоване у спогадах минуле героя має ознаки герметичного простору зі своїми внутрішніми законами, ритуалами, перериває, зупиняє чи накопичує час.