КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЛОКАЛЬНОГО ПРОСТОРУ КИЄВА В МОВІ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ ХХ СТОЛІТТЯ
Ключові слова:
Київ, художній дискурс, локальний простір, концептосфера, концепт, концептемаАнотація
У статті досліджено мовні засоби концептуалізації локального простору Києва в художній прозі двох видатних українських письменників ХХ ст. – В. Підмогильного і П. Загребельного. Зауважено, що вивчення вербалізованої константи локального простору міста є важливим питанням для інтегративної лінгвостилістики, когнітивної лінгвістики, концептології, лінгвокультурології тощо. Акцентовано на тому, що локально-просторова константа лінгвокультурного концепту-власної назви “Київ”, омовлена в художніх дискурсах митців, фіксує безліч урбано- та натуроб’єктів, які частково відбивають надзвичайно складну топографічно-координатну сітку реального міста. Студійовано систему урбанонімів – репрезентантів індивідуально-мовних картин світу прозаїків, у яких зафіксовано реалії того самого міста в різні історичні періоди. Із погляду лінгвостилістики проведено зіставний аналіз виражально-зображальних засобів ословлення мислеобразу “Київ” у романі “Місто” В. Підмогильного та в низці романів П. Загребельного. Простежено семантико-стилістичні та логіко-когнітивні трансформації внутрішніх форм власних назв, що в художньому дискурсі П. Загребельного еволюціонували від урбанонімів до концептем. Висновковано, що В. Підмогильний, «зануривши» головного персонажа Степана Радченка, сільську людину, в урбанізований простір з його антропогенним ландшафтом, одним із перших українських письменників початку ХХ ст. концептуалізував місто як визначальний чинник у цивілізаційно-історичному розвиткові суспільства. У художньому дискурсі П. Загребельного численні лінгвоодиниці, що номінують ландшафт міста, віддзеркалюють філософію авторського світобачення Києва як унікального, споконвічно українського міста, яким воно постає і в національно-мовній картині світу.
