ПЕРЕЖИВАННЯ ТЕМПОРАЛЬНОСТІ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ У ПОЕЗІЇ МАРІАННИ КІЯНОВСЬКОЇ ТА ІЇ КІВИ
Ключові слова:
поезія, неакадемічне філософування, темпоральність, екзистенціали, інтерекзистенціали, надіяАнотація
Авторка називає деформацію переживання темпоральності людського існування одним із екзистенційних викликів, що постають перед мільйонами українців на нинішньому етапі російсько-української війни, та пропонує розглянути цю проблематику на матеріалі української поезії, написаної після 24 лютого 2022 року. У статті поезія представлена як особливий тип свідчень про війну, в яких присутній екзистенційно-темпоральний дискурс. Метою дослідження є виявлення особливостей співвідношення минулого, теперішнього і майбутнього та значення образів майбутнього й екзистенціалу надії у поетичних текстах Маріанни Кіяновської та Ії Ківи, написаних після 24 лютого 2022 року, у порівнянні з творами, створеними ними раніше. Авторка характеризує поезію обох авторок як неакадемічне філософування та стверджує, що в їх збірках, виданих до 2022 року, присутнє усвідомлення значення цілісного переживання темпоральності у житті людини, але екзистенціал надії не має інтерсуб’єктивного смислу. Аналіз опису переживання модусів часу на матеріалі нових книжок Маріанни Кіяновської «Блискавка зустрічає воду і вітер» та «Сміх згаслої ватри» Ії Ківи дозволяє авторці вписати висловлені поетками ідеї в екзистенційну філософську традицію. Обидві поетки осмислюють переживання людьми деформованої темпоральності та втрату горизонту майбутнього, але у їх нових віршах образи-концепти майбутнього і надії вказують на відновлення цілісної темпоральності, коли вони представляють ідею інтерекзистенціалітету людського існування, переосмислюють надію як інтерекзистенціал, перейшовши від екзистенціальної до інтерекзистенціальної аналітики.