РОЛЬ РУМІНАЦІЇ ЯК МОДЕРАТОРА У ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ МІЖ ЕМОЦІЙНОЮ РЕГУЛЯЦІЄЮ ТА ПСИХОЛОГІЧНОЮ СТІЙКІСТЮ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Анотація

У статті аналізується румінація як ключовий психологічний чинник, що модерує взаємозв’язок між емоційною регуляцією та психологічною стійкістю до стресу. Румінація визначається як схильність до нав’язливого й повторюваного зосередження на негативному досвіді, минулих подіях або власних переживаннях. Такий тип мислення, як засвідчують численні дослідження, може істотно знижувати ефективність емоційної регуляції, послаблювати когнітивну гнучкість та ускладнювати процес адаптації до стресогенних обставин. 
Окрім того, розглянуто сучасні теоретичні моделі стресостійкості, що репрезентують її як багатовимірну конструкцію, що містить когнітивні, емоційні, соціальні, поведінкові та нейрофізіологічні компоненти. Водночас проаналізовано два основні підходи до розуміння стійкості – як стабільної особистісної характеристики та як динамічного процесу відновлення після дії стресу. Увагу зосереджено на тих механізмах, через які румінація може посилювати вразливість до стресу, зокрема шляхом порушення процесів емоційної саморегуляції, дезадаптивної інтерпретації подій і пригнічення позитивного переосмислення досвіду.
Аргументується необхідність урахування румінаційних патернів під час діагностики рівня психологічної стійкості, а також під час розробки профілактичних і корекційних інтервенцій, спрямованих на зміцнення адаптивного потенціалу особистості. Перспективними напрямами подальших досліджень визначено вивчення взаємодії румінації з мотиваційними, емоційними та когнітивними процесами, вплив соціального середовища та цифрових інструментів на її регуляцію, а також розширення вибірок досліджуваних за віковими, професійними та культурними ознаками для підвищення загальної валідності результатів.