ТРАНСФОРМАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО УЯВНОГО ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Анотація

Автор ставить собі питання, чому і коли починається теоретизація уявного, яку реальність відображає це поняття. Завершення модерну ставить під сумнів реальність та її теоретичний опис, виникають різноманітні спроби постмодерного переосмислення соціального – від заперечення, ствердження про зникнення соціального до його порятунку через радикальне переосмислення. Теоретизування навколо уявного виникає та продовжується якраз на тлі такого переосмислення різноманітними філософами по-різному. Корнеліус ­Касторіадіс, наприклад, абсолютизує поняття уявного, яке, на його думку, навіть утримує в собі раціональне, Чарльз Тейлор надає уявному, хоча важливе, але обмежене місце фонового знання.
Говорячи про уявне, не можна звичайно обійти уявлені спільноти Бенедикта Андерсена. «Уявленість» ­нації, як будь-яких інших спільнот, на думку Андерсена, відображає не факт їх «вигаданості чи «сконструйованості», а те, що вони є результатом людської практики, що соціальна реальність є соціально-історичним та культурним продуктом. За словами Андерсена нація відрізняється від інших спільнот стилем уявлення, а саме уявленням-розумінням, в першу чергу, простору та часу -- конкретний момент часу зв'язується не лише з минулим та майбутнім, а й з тим самим моментом в іншому часовому та просторовому вимірі. Комунікація та спілкування людей в такому випадку здійснюється за допомогою книг, газет, завдяки національним мов.
Найголовніше, нація як уявна спільність протиставляє себе іншим спільностям, розмежовується з ними та прагне до автономії. А заставою автономії є суверенна держава, нація-держава, тому нація завжди пов’язана з державою та територією здійснення її монопольного права. Тобто, нація є такою уявною спільністю, яка є реальною лише тією мірою, в якій вона співвіднесена з модерною територіальною державою. 
На думку автора, трансформація національного уявного за умов глобалізації характеризується втратою прив’язки до території, тим, що територіальність перестає бути основним, впорядкувальним принципом ­соціального життя. Соціальні практики все більше формуються поза межами та поза кордонами, належність до етнічності, національної ідентичності не визначається територією та громадянством.
Попри це, не потрібно забувати, що глобалізація – це не завершений проєкт. Трансформацію національного уявного потрібно розглядати не лише як появу нових уявних спільностей, як то національних чи транснаціональних, а й на тлі взаємодії та навіть боротьби традиційних форм соціальних практик з новими, про що свідчать ріст етнічних конфліктів та сепаратистських рухів. На думку Аппадурая, це також є наслідком глобалізаційних процесів. І яким чином завершиться це протистояння, питання залишається відкритим.